понедельник, 28 января 2008
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!
читать дальшеВорон
пер. А. Онишек
В тихий час глухої ночі вабили ослаблі очі
Дивовижні та урочі книги давнього письма.
Я дрімав уже з утоми, та нараз почувся в домі
Тихий стукіт незнайомий. "Незнайомого пітьма
То застала у дорозі, - прошептав я. - Так, пітьма,
Більш нікого тут нема."
Ах, у пам*яті упертій - грудня зимні круговерті;
Вуглик на порозі смерті клаптик мороку вийма.
Кличу світанкову пору, душить розпач душу хвору,
Не зарадять книги горю, горю, що Ленор нема,
Діви чистої й святої на землі давно нема,
Вкрила те ім*я Пітьма.
І непевність висне німо, в шовку штор живе незримо,
Душу сповнює тривога, страхом трепетним пройма.
Щем би в серці приглушити! Тож почав я говорити:
"Просить гість якийсь пустити до кімнати, бо пітьма,
Більш нікого тут нема."
В душу спокій і наснага увійшли, зросла відвага, -
"Пане, - мовив я, - чи пані, не хвилюйтеся дарма -
Бачте, я дрімав з утоми, стукіт ваш був невагомий,
Поки стукіт усвідомив... Сон, подумав я притьма,
Це, я думав, так приснилось." Двері я відкрив - нема
Ні душі - німа пітьма.
У пітьмі я довго стежив, дивнії думки мережив,
Смертним досі невідомі. Довго так стояв дарма,
А стривоженої тиші ані шелест не сколише,
І "Ленор!" щонайтихіше прошептав я крадькома.
І луна "Ленор!" вернула, й знову залягла німа
Тиша, тиша і пітьма.
Я вернувся до світлиці, в груди полум*я струмиться,
Раптом знову стукіт чую, вже сильніший. Тут сама
Думка рятівна приходить: "Це ж бо вітер колобродить,
Стука у віконну раму, таємниці тут нема -
Вітер стука крадькома."
Розчинив вікно я сміло - з шумом розгорнувши крила,
Увійшов статечний Ворон, мов минувшина сама.
Не кивнувши головою, із вельможною пихою
Йде поважною ходою, знявсь, і - подив обійма:
Знявсь і сів на бюст Паллади, мов нікого тут нема,
Знявсь і сів, мов тінь німа.
Розпачу й журбі на зміну я всміхнувсь - кумедну міну
Зберігав поважний Ворон, велич древності німа.
"Ти ж опудало провісне, та не боягуз ти, звісно,
Древній Вороне зловісний, з того краю, де Пітьма.
Як Вельможність Вашу звали, де Плутонова Пітьма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Здивувався я незмірно - птах промовив чітко, вірно,
Хоч і мовив недоречно - сенсу в слові тім нема -
Та скажіть, хіба не диво, крукові хіба властиво,
Щоби він отак сміливо над дверима сів притьма?
Птах чи звір щоби вмостився, мов нікого тут нема?
Птах із іменем "Дарма"?
А самотній Ворон мовив тільки те єдине слово,
Ніби скинувши окови із душі, тягар ярма.
Знову стало німо й тихо, скам*янів, немов не диха
Ворон, поки я на лихо прошептав: "А вже нема
Давніх друзів, на світанку й ВІН піде, надій нема."
І промовив птах: - Дарма!
Я здригнувся - надто вдало слово те у тиші впало.
"Так, - сказав я, - це єдине заучив він, видома,
Від господаря старого, лихом гнаного, і стогін,
Слово розпачу німого, що життя прийшла зима,
Спів погребний по Надії, не ішов йому з ума
Стогін той: - Дарма, дарма!"
Ворон знов на зміну суму сміх навіяв. Я присунув
Крісло до дверей, погруддя й птаха, що немов дріма,
Сівши в крісло непорушно, я почав сплітати скрушно
Думку з думкою, і слушно запитав себе притьма:
"Що цей древній крук незвісний, лиховісний, мов пітьма,
Провіща своїм: дарма!?"
Роздумів текли хвилини, та ні слова я не кинув
Ворону, що пік очима, мов жаринами двома.
І текли, спливали миті, голову я став хилити
До м*якого оксамиту, що окреслила пітьма,
А Ленор до оксамиту, що окреслила пітьма,
Вже не схилиться! Дарма!
І здалося - плив незримо дим з кадила Серафима,
Що проходив по світлиці тихим кроком крадькома.
Крикнув я: "Слабка людино! Це Господь послав хвилину
Забуття від мук невпинних, що Ленор взяла Пітьма!
Пий же забуття - про неї пам*ять забере Пітьма!"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Чи послав тебе Спокусник, чи зі свого виру Тьма
Вивергнула ураганом самотою в світ незнаний,
В Хижу, Жахом вічним гнанк, - викрий правду, чи зніма
хоч бальзам у Галаадах біль з душі, чи не зніма?"
Ворон прокричав: - Дарма!
"О пророче! Зла появо! - Ти ж пророк, хоч би й диявол!
Заклинаю небесами, Богом, що над усіма, -
Серцю в розпачу лещатах мусиш, мусиш ти сказати,
Чи в Едемі хоч обняти є надія, чи нема,
Осяйну Ленор обняти є надія, чи нема?"
Ворон прокричав: - Дарма!
Скинувсь я - "Ворожа птахо! З словом цим з-під мого даху
Щезни геть у люту бурю, де Плутонова пітьма!
Геть неси і тінь потворну, і оману лихотворну,
Вийми з серця дзьоб свій чорний! Місця тут тобі нема!
Поверни мою самотність, - місця тут тобі нема!
Ворон прокричав: - Дарма!
І маячить перед зором чорний Ворон, чорний Ворон
На Паллади білім бюсті, душу в розпачі трима. -
І подібний погляд має тільки демон, що дрімає,
Світло лампи вирізняє тінь, чорнішу, ніж Пітьма,
Й душу визволити з тіні, чорної, немов Пітьма,
Не спромога вже - дарма!